“Врятувала молитва, яку написала мені мама”: кіборг “Маестро” розповів про пекло в Донецькому аеропорту

Ярослав Гавянець (позивний “Маестро”) – наймолодший кіборг з Тернопільщини. У Збройні сили України він пішов у 21 рік. Далі було тижневе пекло Донецького летовища та пекло Донецького аеропорту. Тоді наші вистояли… не встояв бетон. У День пам’яті кіборгів, що відзначають 16 січня, чоловік розповів, що врятувало його від смерті та за що зараз він найбільше вдячний Богові. ” Хтось має робити так, щоб все в нашій країні було чесно, щоб розбудовувати її. Тому, я збираюсь іти працювати в правоохоронні органи”, – говорить Ярослав Гавянець. І додає, що чесно жити – це те, що може робити кожен. Після повернення із Сходу чоловік зізнається, що життя переосмислив. 

Ярослав відслужив строкову службу, потім контрактну. Перед початком Майдану  звільнився. А коли розпочалась війна на Сході, сам прийшов у військкомат і попросився на війну, щоб  повернутись назад “до своїх хлопців”.  Спочатку боронив кордони  в Костянтинівці Донецької області, пізніше – в селищі Водяне. Звідси 14 січня 2015 року потрапив у Донецький аеропорт.  Чоловік каже, що з плином часу вже стерлась частина спогадів про той страшний день, але є моменти, які він запам’ятає на все життя.  З трепетом в голосі він згадує імена побратимів, які тепер боронять небесні кордони…

– З чого почалась Ваша війна?

  – Вкінці листопада 2014-го року побили студентів. Вже 1 грудня я був Києві, приїхав на Майдан. Ще до Майдану я служив на контракті у 80-ій бригаді, в 2012 році звільнився. А коли почалась війна – мої хлопці поїхали на Схід і я не міг залишатись тут. 

– Пане Ярославе, чому вирішили іти служити в момент, коли можна було залишитись осторонь?

– Після Майдану я зразу пішов у військкомат. Але мені сказали, що ще поки не треба. Служити я пішов у третю хвилю. В той момент хлопці, з якими я служив, пішли на війну. Багато з них загинуло. Совість не дозволила залишитись вдома. Я просто не міг… не мав морального права. 

– Ви повернулись у свою бригаду?

– Так у 80-ту бригаду, але не той батальйон, де мої хлопці служили. Спочатку були навчання на полігоні, бо 5 вересня підписали перемир’я і ми не знали що робити і як далі буде. Два місяці ми були на полігоні, а в листопаді нас відправили в Костянтинівку, потім в грудні ми почали виїжджати на Водяне, Піски та в аеропорт.  Після падіння башні аеропотрта, нас відправили на підсилення в термінал. Там розпочались масові штурми “сєпарські”. 

– Ви так добре пам’ятаєте ті моменти, чи не стерлись вони за п’ять років?

– Та, звісно, все стирається з часом. П’ять років пройшло, дещо плутаю, але насправді, це забути не можливо. Це вже на все життя. – Ви розповідали журналістам, що під час цих боїв чудом залишились живим…  – В мене просто була з собою мамина молитва. Щоправда, я вже пізніше про це дізнався. Мама мені молитву від руки переписала. Я її дістав з кишені вже в полоні. Прочитав там, що той, хто носить цю молитву біля себе, ніколи не загине “несподіваною смерттю і ніяка отрута його не візьме”. Коли підірвали термінал з 50-ти людей залишилось 16. Я лишився збоку на фундаменті. Пішов покурити. А хлопці, які були метр біля мене, провалились  і їх накрило зверху поверхами. Я зрозумів, ця молитва мене врятувала.

– Як ви потрапили в полон?

  – Два дні в аеропорту нас було 16 і чотири автомати на всіх. Було вісім важких поранених, з них п’ятеро померло. Ми вночі ще відстрілювались, потім старшина прийняв рішення про те, що треба рятувати поранених. Ми хотіли відійти з пораненими. Сеператисти не хотіли на ці умови йти і сказали здаватись в полон. 

– У 2015-му наші журналісти писали про те, що Ваш батько готовий був піти у полон замість вас, то ви йому завдячуєте поверненням? 

– Тато тоді знав, що я в терміналі і він знав, що в нас ситуація недобра, поїхав в Харків, чекав мене, бо думав, що я буду в госпіталі, але не знайшов мене. Я не виходив на зв’язок. Думали рідні, що сталось найгірше. Потім в інтернеті тато побачив відео, де я в полоні. Він тоді казав “Знаєш, я втішився. Втішився, що живий. Мені легше стало. Я хоч знав, що щось можу зробити”. Він підняв журналістів, казав, що готовий йти замість мене. Записав звернення до Захарченка. Далі бойовики вирішили зробити акцію обміну.

– Яка думка була, коли повернулись?

–  Я перший час після полону був “в космосі”. Я не вірив, що все так швидко пройшло, бо люди сидять і по півроку. Найперше я поїхав дізнатись чи можна хлопцям допомогти. Воли всі вийшли за півроку. 

– У вас  позивний “Маестро”. Чому? Чим зараз займаєтесь?

–  Я вчився зараз на актора театру і кіно в Харкові. Тому так. Зараз вже відійшов від театру. У мене донечка народилась. Їй вже два місяці. Я цього року закінчую юридичний факультет, планую йти у правоохоронні органи.

– Чому саме органи?

– Та тому, що маю загострене почуття справедливості. Я хочу Україну розбудувати, хочу щоб тут всі мали рівні умови, а люди… нехороші були в тюрмі. Хтось мусить це робити. Хто як не ми? В нас все йде до кращого. Молоде покоління воно вже інше, воно краще. 

– У соцмережі Ви поширили пост про те, що 20 січня збираєтесь у Київ, щоб вшанувати загиблих кіборгів. 

– Так, я поки не вирішив чим поїду, але планую. Там буде “Дзвін пам’яті” – 50 ударів, бо нас в той день підірвали. Хочу поїхати.. згадати хлопців. Будуть хлопці наші з батальйону. Ми плануємо ще поїхати на могили до побратимів. Хто куди – в Львівську область, в Київську, в Донецьку… Вони ж по всій Україні лежать… Ні. Не лежать, а боронять нас з неба…

Джерело: te.20minut.ua