Письменниця Оксана Забужко на своїй сторінці у Фейсбук прокоментувала загибель українських морпіхів 36 обрмп, які полягли під Павлополем 6 серпня.
Я дуже давно цього не робила, чи не від 15-го року: не постила фотографій наших загиблих. Трохи з малодушної слабости – тому що мене щоразу, як мою Ольгу в “Після третього дзвінка…”, заливало сльозами, – але й з іншої причини, важливішої: весь наш медіаресурс якось так хитро навчився був сповіщати про наші втрати, що це викликало вже не гнів супроти Москви, яка вкотре прийшла нас убивати, а тільки тупе, свербляче роздратування – “доколє?” – і виходило, що, оплакуючи своїх убитих, ти мимоволі береш участь в побудові чужої, химерно викривленої картини світу – тої, де ВБИТІ Є, а ВБИВЦІ НЕМА (як казав мені рік тому таксист, “А при чем здесь Россия?”) – і врешті вискакує, як Пилип з конопель, широко всміхнений мурзік і заявляє, що “нада просто пєрєстать стрєлять” – не нападнику перестати, а жертві! – і мільйони загіпнотизованих потенційних жертв радіють майже за Подерв’янським: “А правда, хлопці! А діло каже!”…
Так ось, все це скінчилось.
Все – крім одного: Москва й далі нас убиватиме. (Всіх, без розбору, – і всіх тих мурзіків, чиїм завданням було нас роззброїти, також.)
Тільки це зараз треба нарешті зрозуміти, дивлячись у ці обличчя, – ВСІМ. Тільки це. І чимпошвидше.
Вічна вам пам’ять, хлопчики. Спасибі вам.
І простіть нас.


Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: