Роздуми про ідентичність

Нещодавно Путін вкотре повторив давню імперську ідею про те, що росіяни та українці – один народ, який Річ Посполита насильно розділила. Що цей народ має одну історію, одну мову, одну культуру, а українці – це ті ж росіяни, просто жили на окраїні, тому й трохи різняться. Хтось обурювався з такої брехні. Хтось, керуючись науковими фактами, доводив хибність цього підходу. Хтось кепкував з недолугих спроб з’єднати непоєднане. Та мало хто помітив, що за словами пристарілого диктатора стоїть СТРАХ.

Страх, що напевно відчували Катерина ІІ, Петро І, Ленін, Сталін та їх наступники. Страх, що волелюбні та анархічні українці все ж вирвуться на волю і тоді істинне стане очевидним для всіх. Що російська історія почалася не на київських пагорбах, а на болотистій місцевості, куди прийшли амбітні київські князі. Що їх церква стоїть на «фундаменті» ідей київського «заробітчанина» Феофана Прокоповича, якого поманив у Москву Петро І. Що «українська кров» постійно наповнювала кволе «тіло» російської імперії новими ідеями, талантами та героїчними подвигами.

Чи знає Путін про те, що один з «батьків» російської мови Ломоносов називав серед своїх «врат вченості» «Граматику…» українця Мелетія Смотрицького? Мабуть, ні. Та він пам’ятає про повстання українців, спалену Москву та слова Леніна про неможливість існування Росії без України. Тому як століття тому російська влада культивує у нашій свідомості образ, хоч і доброго та трохи недолугого українці, якому «какая разніца» ким бути. Тому нахабно пропонує нам «12 кроків» до рабства. Тому й говорить, що Україну «придумали», знову «одягаючи» «гальмівну сорочку» на нашу Душу. Та «кайдани» «порвалися» і ми врешті-решт глянули на себе…

І постало питання: а хто ж МИ? «Великі духом, силою малі»? Ті, хто сказали: «О, сором мовчки гинути й страждати, Як маєш у руках хоч заржавілий меч»? Ті, хто відгукнулися: «станем, браття, в бій кровавий від Сяну до Дону. В ріднім краї панувати не дамо нікому»?

Багато, хто обговорював інтерв’ю відставленого Суркова. Обурювалися, гадали, що за прихований сенс сховано поміж рядків, чи сміялися над його оцінкою розумових здібностей українського президента. Та ніхто не зауважив, що Сурков мимоволі розкрив велику таємницю імперії. По суті визнав, що велика, ядерна Росія, яка лякає весь світ, вже 6 років не може справитися з маленькою Україною. Що всі потуги, наявність п’ятої колони всередині України, не допомагають її покорити. І всі ці слова про відсутність України, як держави, схожі на розпач могутнього Голіафа, якого переміг слабкий Давид чи нагадують поведінку покинутого чоловіка, що заспокоює себе словами: «в гробі її бачив».

Нам всім слід зрозуміти, що ми сильніші та кращі, аніж думаємо про себе. Пройшовши «сито» історії ми все ж зберегли свою ідентичність. Так, ми ще часто йдемо на манівці та все ж починаємо пізнавати себе. Як написав один дослідник, за останні три десятиріччя ми пройшли шлях від нейтралітету в питаннях ідентичності до українського «джихаду».

Коли паростки нашої ідентичності стали пробиватися крізь «асфальт» рабської свідомості, коли ми почали відчувати власну самоцінність, то світ з подивом збагнув, які ж ми талановиті.

Американський журнал Rolling Stone із захопленням написав про гурти «ДахаБраха, «ONUKA». Ірина Цілик отримала престижну премію Санденс за фільм про Донбас. Наші спортсмени, айтішники та винахідники дають привід пишатися тим, що ми – українці. І ще безліч прикладів, де про Україну згадують не у контексті скандалів та втрат.

Якою ж має стати ДНК-матриця нашої ідентичності в епоху глобальних змін та трансформацій? У нашому генетичному коді вже давно записано: боротися та не здаватися, бути заможним та вільним, любити землю, мову, вміти посміятися над життям та пам’ятати, що:

Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильнійша од гармат,
Там жизнь-алтин, а смерть-копійка.

Наша ідентичність вже проявилася у братерстві тих, хто бореться проти «русского міра» за наш «український світ», з цінностями і способом буття.

Любомир Гузар зауважив, що українці не діляться на українсько- чи російськомовних – вони діляться на тих, хто Україну любить і хто її не любить. Етнічний поляк Андрей Шептицький, єврей Йосип Зісельс, росіянин Андрій Курков та татарин Рефат Чубаров є більшими українцями, аніж манкурти з українськими прізвищами та рабськими душами, що нищать Україну.
Нинішня війна – це не тільки війна за повернення території та нашу свободу. Це війна за наше ПРАВО бути собою та за нашу ідентичність.

І ми переможемо!

#Роздум_Жебрівський

Джерело: www.facebook.com