Шевченко, Леся, Франко для нас знову кльові. Але ми їх не чуємо

Чого в нас поки не відбулося – то це модернізації традиції. Відбулася постмодернізація традиції, а модернізації – не відбулося. А варто би, щоб відбулася.

Модернізація традиції – це коли наші класики стають сучасними для нас. Коли вони мають що нам сказати – всерйоз. Коли ми можемо в них чогось навчитися, можемо почути їхню мову чи перекласти їх сучасною мовою, аби їх почути.

Постмодернізація традиції відбулася: Шевченко, Леся, Франко, Котляревський і т.д. для нас знову кльові. Прикольні. Мають прикольний прикид і сучасний лук. Але чи чуємо ми їх через це? Не факт.

А насправді вони всі сучасні. Леся, наприклад, – бо дивовижно глобальна. Винниченко – бо вчить бути чесним із собою. Драгоманов – бо знав, що таке децентралізація. Марко Вовчок – бо уміла спокійно дивитися в очі жаху. Котляревський – бо знав, що таке сміх над імперією. Сковорода – бо вчив любити те, що робиш, і робити те, що любиш. Ну і Шева, звісно. Найсучасніший з усіх.

Вони кльові, звісно. Але вони значно більше, ніж кльові. Вони справді мають що нам сказати.

Автор: Володимир Єрмоленко

Джерело: gazeta.ua